Олена та Андрій, внутрішньо переміщені особи, прибули до нового міста зі спільним відчуттям спустошення. Залишивши позаду зруйноване життя, вони вчилися жити заново, крок за кроком. У часи сирен та втрат кохання здавалося надто крихким, майже розкішшю, що вимагала сміливості, якої, здавалося, не було.
Їхня зустріч відбулася у волонтерському центрі, де панувала втома, але й відчуття спільної мети. Серед коробок з гуманітарною допомогою та запаху кави, Олена, яка ретельно звіряла списки, намагалася не дозволяти спогадам накрити її. Вона трималася зібрано, адже слабкість була неприпустимою.
Андрій з’явився поруч, обережно поставивши ящик. «Обережно, тут скло», – пролунав його спокійний голос. Цей короткий обмін словами, представлення та пропозиція допомоги, не були залицянням. Це був знак присутності, підтримки без вимог, що виявилося надзвичайно цінним у часи, коли кожен виживав самотужки.
Їхні погляди перетиналися, обмінювалися короткими, діловими фразами. Між ними народжувалося дивне відчуття впізнавання, ніби їхні шляхи вже перетиналися раніше. Андрій зауважив, що багато хто, хто каже «ненадовго», зрештою залишається. Так почалася їхня обережна близькість, що виросла з болю та мовчання.
Джерело: Новий день